Презентація на тему: "Концепція людини та світу в античній літературі"

Концепц i я людини I свIту в античнIй лIтературI

« На ґрунті Греції та Риму виросло новітнє людство. Без них середні століття нічого не зробили б… Привабливий світ старовини. У його житті зерно всього великого, благородного, доблесного, тому що основа його життя – гордість особистості, недоторканність людської гідності».

В.Белінський

Роль культури античності у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані: філософія, лірика, театри, міфи, архітектура, епос, початки всіх наук, ідеали, право, бібліотеки, олімпійські ігри... Що не слово — то кожне грецького чи латинського походження, що не явище — то все родом з Еллади чи Риму.

Анти́чна літерату́ра — література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е.

Підкорена Греція перемогла свого некультурного переможця

Горацій

Яким же бачили світ давні греки та римляни?

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські боги-небожителі, очолені Зевсом, головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера — богиня неба і покровителька шлюбу.

Владу над світом Зевс розділяє зі братами і Посейдоном — богом морів і річок та Аїдом — богом царства мертвих.

Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища — Гестію.

У Зевса було багато дітей-богів: Афіна — богиня мудрості, війни; Аполлон — бог світла і мистецтва;

Артеміда — богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест — бог ковальства, ремесла.

Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялись Гермесу

Елліни вірили: що хоча Зевс оберігає порядок і справедливість у світі, посилає людям радість і горе, все ж таки долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі — Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс — виймає жереб, визначає долю людини, Атропос — заносить все до книги долі, перерізає нитку і визначає кінець життя

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв — дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив землю від чудовиськ. Поширені були сказання про могутнього Персея, переможця страшної" Медузи, від погляду якої все живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін .

Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури

Людина- міра усіх речей

Протагор

Античність заповіла наступним епохам максиму "людина - міра всіх речей" і показала, яких вершин може досягти вільна людина у мистецтві, знанні, політиці, державному будівництві, нарешті, в самому головному - у самопізнанні та самовдосконаленні. Прекрасні грецькі статуї стали еталоном краси людського тіла, грецька філософія - взірцем краси людського мислення, а кращі діяння римських воїнів - прикладами краси громадянського служіння і державного творення.

Світобачення антропоцентричне — людина у центрі буття як невід’ємна частка природи. Підвищення самоцінності людини від уславлення її сили та краси тіла до гармонії розуму та внутрішнього світу. Те, що людина та оспівування її самої та її світу стало однією із провідних тем у міфології і в античїній літературі, мало величезний вплив на формування і розвиток європейських літератур та культури Європи в цілому. Для наступних епох античність стала і основою світоглядних платформ, матеріалістичної та ідеалістичної, і невичерпним джерелом тем, сюжетів, проблем, образів, архетипів, які, переосмислюючись, від епохи до епохи надихають на створення шедеврів митців світової культури

Люди – смертн і боги, а боги – безсмертн і люди.

Геракл іт

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів . Останніх греки (а пізніше і римляни) уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного поступу.

Для давнього елліна людина- це цілий світ, і саме тому головним заняттям людини є творчість. До речі, ця творчість може виявлятися у будь-якій галузі діяльності. Важливо, щоб ця діяльність відтворювала щось нове, бо відтворення уже існуючих готових зразків- це доля раба. Кожен грек прагнув до творчості, бо творчість – це втілення в діяльності ідеї цілого, внесення в буденне життя ідеї гармонії и краси. Адже для еллінів у світі завжди панував лад, цілісність . Саме завдяки ідеї цілого, мистецтво Стародавньої Греції дало неперевершені зразки єдності фізичного і духовного в людині. Протиставлення фізичного і духовного відсутнє в еллінської античності. Духовне є продовження фізичного і навпаки . Грецьке мистецтво осмислює місце людини в світі. «Людина – міра всіх речей» - ці слова Протагора ключ до розуміння грецького мистецтва, де людина – не атом перед величчю бога або володаря, а міра, головний сенс всього сущого.

У свідомості давніх греків панувала віра у невідворотність долі. Людина відчувала себе підвладною долі, яка визначала його вчинки протягом життя. Це почуття безсилля перед фатумом позбавляло людину можливості усвідомити свій головний дар - свободу і пов'язану з нею відповідальність. У самосвідомості стародавнього грека сам гріх сприймався як наслідок року, долі. Зрозуміти рок як наслідок вчинків самої людини, закономірно тягнуть один злочин за іншим і врешті-решт ведуть до загибелі, могли лише духовно осяяні генії еллінської культури. Серед них - творці давньогрецької трагедії.

Мистецтво трагедії, своїм корінням йде в релігійні містерії і міфи, є засобом очищення, катарсису . (У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а « очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача.)

Греки вважали, що недоліки людей виправляються шляхом очищення; від фізичної потворності очищає гімнастика, від хвороб - медицина, від моральних ж недоліків - культура. Краса шанувалася еллінами як божественний прояв. Творці прекрасного надихалися богом Аполлоном і Музами. Тому краса зцілює душу людини.

Мистецтво трагедії, очищаючи від пристрастей, відкриває шлях до усвідомлення духовних законів справедливості і добра, а також покарання за скоєне зло. Співпереживаючи герою трагедії, людина співвідносила своє життя з його долею.

Грецька трагедія вчить людину і виховує її морально. У кожній трагедії відображений загальний закон "злочину і покарання" - закон справедливості. Порушення закону карається Зевсом, і кара ця невідворотна. Бог навчає людей стражданнями.

Страждання очищає людину, знищуючи її гордовитість, самовпевненість, зарозумілість, навчаючи її, як каже Есхіл, " мимоволі ":

Неотступно память о страданье

По ночам , во сне щемит сердца ,

Поневоле мудрости уча …

Есхіл – «батько трагедії»

Давньогрецьке мистецтво виховувало у вільних громадянах героїв, воно було силою, що об’єднувала і зближувала людей. Греки вважали, що демократія може існувати лише тоді, коли громадяни матимуть такі найважливіші якості: справедливість, помірність, мужність та мудрість. Позбавлена цих рис, людина не може бути корисною державі. Честолюбство, лицемірство та лінь вважалися пороками та головними ворогами демократії.

То яким же був ідеал людини?

Ідеалом людини в Античності була особистість, відповідна поняттю «калокагатія» (у перекладі з грец. - Прекрасний і добрий), - особистість наділена чеснотами. І хоча кожен з філософів виділяв свої чесноти (Сократ: помірність, хоробрість і справедливість; Платон: мудрість, мужність, стримуюча міра і справедливість; Аристотель: «середини» інтелектуальних і моральних чеснот), всі вони являють собою сукупність військових якостей і цивільних чеснот. Добродіяння не дається людині від народження, його можна добитися за допомогою самовдосконалення.

Античність не знає добра, блага, одягненого в скромний одяг самокатування й неповноцінності. Життя, повне сил і достатку, - це і є добро й благо. Зачарування, гармонія космосу - це і є краса. Космос - порядок речей, який спостерігається людиною і містить прекрасне, тобто це і є прекрасне улаштування. Людина, дивуючись і захоплюючись, сама живе відповідно до міри та краси, які пов'язані із космосом. Звідси грецькі уявлення про споглядання, про пайдею, про найкращих чоловіків. З переходом пріоритету від військових чеснот до мирних стверджується думка про духовну красу (і її відмінності від фізичної). Її розвивав, зокрема, Сократ. Але краса речей і самої душі пов'язується, як і раніше, з природою, природною доцільністю, а не з духовним абсолютом, якого античність не знає. Сам Сократ говорив про прекрасне те ж, що й про добро. Це свідчить, що калокагатія залишається для греків ідеалом у досягненні природної досконалості.

Сократ

Для греків краса і моральність не розривалися, моральне не відокремлювалося від прекрасного. Усе корисне, потрібне, а також нечасте або недоступне всім було прекрасним. Інакше кажучи, «усе гарне буде прекрасним , а прекрасне - гарним» (Сапфо). Греки цінували й розуміли красу як природне вираження порядку речей, природну доцільність. Людина від природи наділена здатністю відрізняти прекрасне від потворного й бачити добре (яке завжди прекрасне) і зле (яке завжди потворне). Добро як повнота життя, як природна досконалість завжди захоплює, зачаровує людину, пояснює їй, заради чого вона живе.

Сапфо

Дорифо́р (грец. Δορυφόρος — «Списоносець») — одна з найзнаменитіших статуй античності, ідеальна фігура юнака зі списом-дорі, робота скульптора Поліклета Старшого, втілення його «Канону» , яка була створена близько 450-440 років до н. е.

Вважався втіленням канону чоловічої фізичної краси

Основним в класичній калокагатії було уявлення про єдність моральної досконалості і фізичної краси, гармонії внутрішнього і зовнішнього, душі і тіла. Соціально-політичний зміст калокагатії по суті справи залишався незмінним - вона прославляла «добрих» громадян, повних сил і здоров'я, які користуються багатством і владою, пошаною і славою.

Достоїнством людини була любов до праці. Досить пригадати, що навіть боги у греків зайняті кожен своєю справою, вони повинні були трудитися. «Добре жити,— говорили елліни,— означає жити суспільним життям». Інтереси полісу були для громадянина важливіші за його власні інтереси. «Впевнені в тому, що щастя — в свободі, а свобода — у мужності сміливо дивитися в обличчя небезпеці»,— говорив Перікл, нагадуючи грекам, що вільна людина — це і громадянин, і солдат. Зрозуміло, що такі міркування були зумовлені необхідністю захищати поліс — свою батьківщину.

Перікл

Також ідеалом давніх греків була «аретэ» - чеснота, доблесть. На початку, в гомерівський період, це поняття скоріше відбивало прагматичне ставлення до життя, досягнення успіху, забезпечення особистих інтересів. Але з розвитком філософської думки, а з нею і моральності «аретэ» в класичну епоху Стародавньої Греції стала ідеалом людської поведінки, чистою чеснотою, якої можна і треба вчитися. Справжній громадянин, насамперед, приносить користь своїм співгромадянам і державі, в якій живе .

Давньогрецькі судження про гідного громадянина дуже близькі до сучасного трактування патріотизму і громадянськості. Але є одна ключова відмінність: для стародавніх греків це була одна з головних якостей-чеснот гармонійно розвиненої людини, бо тільки така людина може бути корисна державі, лише у такої людини можуть бути розвинені справжні громадянські почуття, засновані на любові та шануванні своєї батьківщини, країни і культури. Людина сама приходила до цього усвідомлення, для цього були створені всі умови державою .

У ХХІ ст. читають давньогрецьких і давньоримських письменників, твори яких дають насолоду художню і збагачують духовність. Як і тисячоліття тому, людей хвилюють проблеми, що порушили великі моралісти Античності: людяне в людині зберігається. Це запорука, що забезпечує зв’язок часів. Із цього приводу М.Рильський писав: «Є ланцюги, що їх не можна рвати, немов у тілі вен або артерій».