Творчість учнів(за мотивами фантастичної літератури)

Марсіанська історія

У рудувато- сірому повітрі пахло сіркою. Від цього запаху у Хлопця весь час боліла голова, але він вже давно до цього звик, хоча йому було лише років 10- 12.

Вся планета Марс, хлопчикове рідне місто були зруйновані. Ніщо живе не врятувалось, крім купки напівбожевільних дорослих та кількох дітей.

Навколо лежали якісь уламки, шматки брудної пластмаси, шматки паперу немилосердно ганяв по землі розпечений сонцем злий вітер. Хлопець не зважав на це. Він просто сидів й дивився прямо перед собою глибокими очима, наче озерами. В горлі пересохло, але води вже нема.

Замість широких та гарних колись алей в парку тепер були рвані рани землі – воронки від пострілів гармат. Коричнева земля, суха та вигоріла, мертва, вже кілька років не народжувала жодної квітки, жодного деревця…

Десь неподалік від пагорба, на якому сидів тепер худий та блідий від нестачі кисню Хлопчик, біліли кістки якоїсь вже давно померлої тварини.

Не можна було визначити, скільки часу пройшло з тої пори, як сталася ця біда на Марсі. І якби Хлопця спитали, який зараз рік, то навряд чи він відповів. Час зупинився…

Тужлива тиша оселилась саме тут. Навколо жодної людини, очі дитини тепер завжди сухі, сліз більше немає…Його погляд торкнувся зруйнованої вибухом кам’яної стіни. З – під неї виповзла невисока Дівчинка, яка врятувалась теж від вибуху в підвалі кам’яного будинку. Тільки інколи вони зустрічались, бо було важко розмовляти на пагорбі на розрідженому та холодному повітрі. Вона теж була худа та бліда, але її очі радісно заблищали, коли та побачила Хлопчика. Дитина присіла біля Хлопця й, нічого не кажучи, стала дивитися в ту ж сторону, що й він…

• Подивись, що є в мене,- сказав нарешті Хлопчик і розгорнув свій міцно стулений кулачок руки. - Це шматок від тієї картин, я встиг узяти його учора ввечері, коли натовп шматував картину задля розваги.

• Це та сама посмішка Джоконди!- скрикнула й тут же прикрила свій рот руками вражена Дівчинка.

• Так, це добра, чудова посмішка Мони Лізи! На жаль, картини більше немає,- сумно відказав Хлопчик.

На деякий час знов запала неприємна холодна тиша.

• А пам’ятаєш,- тихим голосом почала Дівчинка, - коли в місті знайшли типографію, то люди, наче п’яні, рвали на шматки книги з типографії, а потім спалили їх. Це було так жахливо!.. Ти знаєш, тоді сторож з тієї типографії плачучи передав мені одну маленьку книжечку. Він сказав, що ця книга чарівна. Я весь час ховала її, щоб ніхто її не розірвав та не спалив. Може, подивимося…

Діти боязко озирнулись по сторонах й розкрили книгу. Раптом з її сторінок полилося яскраве жовте сяйве, таке незвичне в цій місцевості. Від нього Хлопчик та Дівчинка вперше за кілька років зігрілися й відчули спокій.

Книга заговорила до них людською мовою.

• Книга – єдина машина часу, створена людиною. Ви відкрили книгу – відступив ваш біль, відкрився портал надій, зараз стрілою промчать роки, чужі життя, в простір й час крізь вічність понесу вас навпростець. Чого ви хочете, діти?

• Шановна Книго, нам потрібна подорож у часі, бо ми хотіли б відродити життя на своїй планеті, але не знаємо, як це зробити?- сказали діти.

• Копальня моя багато, в ній срібла й золота безліч. Вибирайте, що вам по душі. У книгах світло мудрості, шукайте його на моїх сторінках!- відповіла Книга

Немилосердний марсіанський вітер почав перегортати сторінки Книги, й діти раптом почули уривки з фраз різних людей. А потім, наче галюцинації, почали з’являтися якісь людські фігури, а їхні голоси перебивали одне одного, кожен про щось схвильовано розповідав.

На пожовклих сторінках в розмаїтих потоках попливло життя різних людей. Тепер діти наче дивились фільм з прискореною швидкістю.

То вони були свідками того, як блукає та мандрує по морях з часів Трої Одіссей; то бачили, як Овідій сумує на чужині; раптом Дон Кіхот з мечем вступив в бій з вітряками; а Петрарка, мріючи про прекрасну Лауру, шліфував свої сонети в чудовому саду; вдалині Тарас Шевченко про щось задумався над картиною, а його ягнята розбіглись гаєм; швидко крокуючи, Крилов з Глібовим обговорювали на ходу байки Езопа; а похмурий Едгар По ходив вулицею Морг й спостерігав за матросом та його орангутангом; радісна Леся Українка обійняла Мавку й уважно слухала її розповідь; тим часом сумний Достоєвський на обдертих сходах плакав поряд з п’яною, хворою дівчинкою; а веселі Поль Верлен та Артюр Рембо мандрували вулицями вечірнього Парижу…

Усе навколо закружилось, замиготіло й так саме стрімко стихло, як і почалося. Це було наче у казці! Все це промайнуло за одну секунду, але вони усіх одразу впізнали. А тоді сам Іван Франко зробив крок уперед і промови зі сторінок: « Книги- морська глибина,

Хто в ній пірне аж до дна,

Той, хоч і труда мав досить,

Дивнії перли виносить!

Шукайте й знайдете!»

• Уперед! На пошук порятунку нашої планети!- крикнув Хлопчик.

Раптом перед дітьми з’явився чарівний човен. Вони сміливо зробили крок на борт човна, й він поніс їх по стрімкій річці.

Перед мандрівниками з’явився царський палац небаченої краси й розкоші. На білосніжному балконі стояла заплакана красуня – цариця Карфагену - Дідона. Вона запросила гостей до себе й розповіла про те, що її коханий Еней зараз збирається в подорож. Мандруючи світом, опинився він колись в царстві Дідони. Сам про себе Еней розповідав із захопленням, дуже красномовно. Та ще був таким молодим красенем. Як же Дідона могла в такого героя не закохатися!

• Я дала йому, нещасному мандрівникові, що прибув на розтрощеному кораблі, усе, що мала сама. Наказала шанувати як правителя Карфагена. А він знову зібрався до Італії! Як же так можна?! Я не зможу жити без нього! Адже я так сильно його кохаю!- у розпачі розповідала нещасна закохана цариця.

• Я читав, що Дідона кинулась у полум’я від нещасного кохання, -пошепки сказав Хлопчик, - а Еней навіть не здогадувався про це!

• Давай допоможе їм. Біжимо до корабля Енея,- запропонувала Дівчинка.

Діти подивились по сторонах й побачили неподалік від берега корабель, що готувався до відплиття. Вони стрімко побігли до моря. Там мандрівники знайшли Енея й попросили не відправлятися в подорож, бо Дідона позбавити себе життя через нещасливе кохання.

Могутній герой послухався. Усі швидко повернулись до палацу, але велике смертельне полум’я вже огорнуло царицю Карфагену. Але Еней сміливо кинувся в нього й врятував кохану.

• За ваш добрий вчинок, діти, я подарую вам еліксир кохання, якого вистачить для усієї планети й він буде у вас завжди,- сказала Дідона.

• Полийте ним усі зів’ялі квіти, дерева – й вони оживуть. Дайте випити людям й вони перестануть сваритися, настане мир,- додав Еней.

Закохані щезли, а човен приніс мандрівників до веселого струмка з чистою джерельною водою. Такої прозорої води вони не бачили вже кілька років. Діти помітили, що до джерела підійшла дівчина Амимона, щоб набрати води. Але неподалік від неї заховався одноокий кіклоп –людожер.

• Не смій ображати людей!- відчайдушно крикнув до кіклопа Хлопчик.

Але велетень – кіклоп, що був більший за гору, не хотів слухати дитину. Тоді в розпачі Дівчинка гукнула на допомогу Посейдона –бога морів, батька велетня. Розлючений поведінкою кіклопа, Посейдон кинув свій тризуб до ніг сина, тим самим відбив в нього бажання полювати на людей. Із землі фонтаном потекла джерельна вода. Діти вперше досхочу напилися води й набрали її з собою у пляшечку.

- Ця вода цілюща ,- сказав із моря могутній Посейдон.- Вона робить мертве живим. Беріть її та бережіть!

Морські хвилі в цей час підхопили човен з дітьми та понесли його ще швидше. Сам Посейдон перетворився на стрімку гірську річку. А на прощання розповів, що в пригоді їм буде дівчина Клітія, що живе в чарівному саду й щез. Річка принесла човен до місця в саду, де ріс соняшник. Раптом соняшник теж заговорив до мандрівників людською мовою.

• Це зараз я соняшник, а раніше я була дівчиною - красунею. Колись я закохалась в бога сонця –Геліоса. Але він мене не кохав! Весь час сиділа я біля дверей свого дому, звідки могла дивитися на Геліоса, тільки обертаючи обличчя й слідкуючи за його переміщенням по небу. Так я перетворилась на соняшник. Але я не жалкую, бо все одно можу бачити свого коханого. А ось моя подруга Дріопа ніколи не зможе побачити ні своїх рідних, ні близьких!

• Чому? За що їй така кара?- спитала схвильована Дівчинка.

• Дріопа теж колись була дівчиною, а тепер стала деревом з дуже товстою корою, все через кохання, зараз гілки її опустились додолу, бо вже кілька місяців не було дощу, вона дуже нещасна...- розповідала дівчина –соняшник.

• Давай напоїмо її нашою водою!- запропонувала Дівчинка.

• Але в нас її так мало. І вона так необхідна на нашій пустельній землі…- почав було казати Хлопчик, але побачив гнівний погляд подруги й мовчки пішов до дерева.

Діти полили під корінь дерево, й воно одразу ожило, на ньому з’явились яскраві запашні квітки, піднялись гілки дерева й почувся голос дерева.

• Це сталося зі мною давно. Одного разу я разом з сином та сестрою Іолою побачила біля води лотосове дерево з чудовими яскравими квітами. Я зірвала кілька квіток, щоб розважити хлопця. І тоді із жахом побачила, що з стебла лотоса тече кров. Насправді це було не дерево, а німфа Лотіс, яка на час перетворилась на це дерево. З того моменту я вже більше не змогла поворухнути ногами, бо вони приросли до землі, а тіло моє швидко почало вкриватися товстою корою. Навіть рідним не встигла нічого пояснити. Така жахлива кара богів! За вашу доброту, діти, я дам вам бджолу й насіння квітів з Едемського саду Адама й Єви! У вас буде чудовий сад! Тільки посійте насіння у землю й зійде добрий врожай. Життя знову відродиться на вашій планеті.

Мандрівники навіть не встигли отямитися, як знову яскраве сяйво почало сліпити їм очі. Сторінки Книги самі собою перегорнулись, й вона закрилась. Діти з подивом помітили, що човна більше немає, а вони все ще сидять на сухому пагорбі. У рудувато –сірому повітрі все ще пахне сіркою…Але в них у руках еліксир, насіння, вода з джерела, коли них приємно гудить бджола.

І тоді діти полили суху марсіанську землю планети, у змощену посіяли насіння квітів. З підвалу повиходили змучені дорослі, їм дали по кілька крапель чарівного напою Дідони. Мертві річки полили цілющою живою водою й стали чекати…

Хлопець ліг на землю і слухав, як в насінні з’являється життя, а земля набирається сил, чекаючи дощу. Припавши вухом до землі, він слухав прийдешні роки…

Дівчина бачила в уяві, як зеленими паростками підводиться посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в небо, а весь Марс стає сонячним гаєм, радісним плодоносним садом, а посмішка Мони Лізи повертається на своє місце на картині.

• Невже це був сон? Який цікавий, але трохи сумний!- сказав Хлопчик.

Він відклав Книгу в сторону. На обкладинці було написано:

Р.Д.Бредбері. « Марсіанська хроніка»…